Zavorogeniy (Spellbound)

Отак Господь мене карає, Що вкрав маленьким у д'яка, Того гнилого п'ятака. У школі дурня й поховають, У школі сивіть довелось, У школі мучилось, росло. За що мене господь карає? І тяжко плакать, І плакати у бур'яні, Мережать книжечки, співати, На старість з віршами ховатись, Та довелося знов мені. А воля в гостях упилась, Та силу позички зносили, А малась воля, малась сила. Неначе по лісу ходив! Нікого в світі, нікому в світі. Кому добро яке зробив? Кого я, де, коли любив? Перелічу і дні і літа. Не раз постелю омочу І я кровавими сльозами. Віками глухо потечуть, Часи літами.І спинять ніч, І все на світі проженуть, І те, що вимовить не вмію... Разоб'ють на стократ серце, І надію. Ще прийдуть думи, Ще прийде ніч в смердячу хату. Отак неділеньку святую, Отут я, друже мій, святкую. Боюся сам себе спитати, З тобою, друже мій, боюсь! Я буду знову розмовляти, Я не знаю... І може, в тихій твоїй хаті, На тебе, друже, подивлюсь, Води Дніпрової нап'юсь, А може лихо переплачу?...

Та, може, дещо і осталось, Та все таки меж вами жив, Хоч я вам кривди не робив, Щоб ви лихим чим не згадали; І милосердному молюсь, Єй-богу, братія, прощаю- За те, що я тепер терплю. Що я лукавих проклинаю, Або Украйну не забуваю, Якби сказать, що не люблю... Так любо серце одпочине, І мов добро комусь зроблю, На гляну, подивлюсь, Хоч на годину на Вкраїну, Я ніби сам перелечу. Та так утну, що аж заплачу, Згадаю що, чи що побачу, Як перш! Єй-богу, не брешу! Папір тілько, чорнила трачу... То так і я тепер пишу.

 Ніхто. Я в сірій свитині, ви пани багаті, Що вона зелена в чужому краю!.. Цураються люди мене, як чужого, То ненька рідненька, то сестри стоять — Та лихо спіткало, а я сирота. Прибуде година, коли не загину — Полину, побачу свою Україну: Отам моя доля, там світ Божий милий! Ніхто не спитає: «Що в тебе болить?» Ніхто не пригорне, як рідная мати, Нудно мені, тяжко — що маю робити? Нема кому в світі порадоньки дати, Нема з ким прокляту журбу поділить, Не смійтеся ж з мене, що я сирота! Не рад би, єй-богу, не рад би журитись, Молитися Богу? Так думка не та! Меж вами, панами, недоля моя, — Ледащо?.. А за що!.. Що на чужині! Зелена діброва — та що мені з того, Гуляйте, глузуйте — ваша доля мати, Вони п’ють, гуляють; у їх доля дбає, В степу при дорозі — високі могили... А чи привітають — жалю завдають! А мені меж вами немає де стать. А в мене немає — сміються мені: «Чи бачиш, меж нами ледащо гуляє!»

Молю вас, благаю! Обніміться ж, брати мої. Тихо засіяє, І світ ясний невечерній. Слава Україні І оживе добра слава, Давняя година, І забудеться срамотня. Вольними устами І діточок поцілує, Твердими руками Благословить дітей своїх, Заплакана мати, Нехай мати усміхнеться. Найменшого брата — Обніміте ж, брати мої. Мучеників за що розпинали Кого, коли, щоб ви розпитали, Перед вашими очима, Високі могили. Всі неправди, щоб розкрились, Щоб не сонним снились. Отак і ви прочитайте Слава Україниі. Отака-то наша слава, Віку половину. Я оддав би веселого Якби їх забути, Дідів наших, Тяжкі діла, Діла незабуті . Я ридаю, як згадаю Веселого дому, На всій землі безконечній І немає злому. Чужі люди проганяють, В хату не пускають. Того діти цураються, Того Бог карає. Хто матір забуває. Й свого не цурайтесь. І чужому научайтесь, Учітесь, читайте, Не дуріте самі себе, І батьків лукавих. Живу славу дідів своїх...

«Сила-Фоз» І Поки ми разом, З нами вища сила. Поки ми  разом, В небі плескають вітрила. Хтось каже – пісню вичерпано, Я кажу – ще ні. Душа палає, Вона тане у вогні. II Тримайся за своїх, Встиг – не встиг,  Богач- бідняк. Коли думки твої легкі, І навпаки, в важки роки. І вже готові прапори- Команда на борту. Але, за правилами гри, Відлив і мрак тривають до пори. Сіль на руках, Біль в головах, І планів вже нема. В таверні шум, в таверні гам, Один стакан- ціна усім словам. ІІІ Поки ми разом, З нами вища сила. Поки ми  разом, В небі плескають вітрила. Головне, дізнався, Звіздки наша міць. І без дрібниць кажу – Розкрив багато таємниць. Нема на карті тих морів, Де я хоч двічі не ходив. І відтоді, туди-сюди, Вузли в’язав у бігуді. Але коли я був малий, То я вже знав –  Як п’ється- пий! Зроста напруга, Мій папуга каже – Я п’яний! Поки ми разом, З нами вища сила. Поки ми ...

І Не забувай нічого, Гітаро, грай. Просто пам’ятай, Ти теж мене не слухай. Сплять амури, кляті, Не чують мене. Бо потім буде пізно, Потім стане зле. Коли ви несамовиті, До кінця відкриті. Ти пригадай ті миті, Коли сонце у зеніті. Але прошу, ти не думай, Що вийде саме так. Погано- не назавжди, Назавжди- ніяк. ІІ Я забув, я все забув, Все, що відчував я наживо. Я забув, я забув. Я забув все те, що важило Як же її звали? Я забув. Пісня позабулася, Але триває грув. Пальці прагнуть Опинитися в полоні. Ми біля вогню, Гріємо долоні. Той, хто керує, Увімкнув повільні танці. Карі очі, Їм майже чотирнадцять. Літо.  Ніч. Піонерський табір. ІІІ Я ніколи не забуду, Гітаро, грай. Чому пізно розумієш, Як маєш, то тримай! Про те, що не відбулося, Шкодуємо самі. Були ми на прицілі, « Tu me manque, Mon amie ». Але піднявся вітер, Застив їм очі пил. Стріли загострили, Навели приціл....

У чужому краю, Тяжко-важко умирати Де сонечко сяє. Умираючи, дивився, Та там і загинув. Шукав долі в чужім полі Нікого не кинув. Пішов козак, сумуючи. Як той лист на сонці, Найду кращу або згину На чужій сторонці. А я піду на край світа, Як коли згадаєш, Та не смійся надо мною, Люби, кого знаєш, Люби ж собі, моє серце. Чи з тебе сміявся? Чи не люблю тебе щиро, Чи не в тебе вдався, Чи я ж тобі не вродливий? Сміється, кепкує, Надо мною, сиротою. Дівчина шанує, Багатого губатого. А зо мною зострінуться- Мов недобачають, Його люди знають, Добре тому багатому, За морем блукає. А моя десь, ледащиця, Колоски збирає, В того доля ходить полем, А нема де дітись. Утопився б - тяжко жити, Щоб не нудить світом, Утопився б молоденький, Хоч згори та в воду. Нема куди прихилиться - Сироті без роду. Тяжко- важко в світі жити.