Zavorogeniy (Spellbound)

Я сумуватиму за тим, ким міг би бути я, Кожної хвилини кожного життя, Коли ж я зрозумію, що дорослим бути маю, А ти на паузі.А ти чекаєш, Хоча на людях в нас все чудово, Та поступово стає не ново. І ніби круто. І жити кльово, Ти - моя улюблена отрута. Доки сам собою не з`явиться wi-fi, Ми все зрозуміємо, тільки почекай. Такого плану тактика. Посміхнись, кохана, Отака омана для растамана. Нащо ж запрягатися, редакувати файли? Ми у другім таймі всі вади подолаймо Шанси нескінечні, зазирни за край, Жито засихає. Спи, не зазіхай. Нащо ж перейматися, якщо є ще пожити, Гаємо епохи, так , марнуємо століття. Втретє та вчетверте ми заваримо свій чай, Magic people, future people, буде все next time. Ще почекаю гукань зозуль, Відтак всі плани на себе 2.0 Не вийшло зараз - колись засяє, Це все врятує, це все зрівняє. А,може, все по колу? І прадіди наші Тепер є кращі клієнти епплстору? Хоча як знати, хто всі ці люди, А доля зла, інакшої не...

Вірите, не вірите - повірте, ну і все, Дзеркало блищіть, мене несе. Розвозимо ми людям веселощі під ключ, Поволі проростає наш великий кущ. К Віті - тіті-міті, діджей - супермодель, У молодого Сані - посмішка ОК. Слава - в Ярослава, у  Коті - аперкот, Его - як в Олега, башка - як у Сашка. Дзеркало моє... Що? Бреши і далі! Я потім донесу усі деталі. Ще, будь ласка, кави, окуляри - під заставу, Важко уявити розміри моєй уяви. Діти в школі вчать їх цієї миті, Усі слова мої відбиті у граніті. Сім паспортів минуло, а він ще Фоззі-бой, От що не напише - всі кажуть: Лев Толстой! Швидко я беру до десятої октави, І ще не випивши розчиненої кави, Далі буде більше, далі буде краще, Сонце у зеніті, прокидайся, ледащо. Дзеркало моє... Що? Бреши і далі, Мораль цієї басні... Нема моралі! Собі кажу - що далі ? Може в космонавти? Від оплесків гучних тікаю я на яхті, Руді шукуються, поголені святкують, Білявки ціпеніють, брюнетки аплодують. З...

Одного разу  ми зустрінемось, Напевно знаю. Невідомо на  якій планеті, І як само. Чи будеш ти один, Або прийдете разом, Може буде лити дощ- Зьома, я не знаю. Залишу всі страхи позаду, Нарешті, за роками. Я сумував за вами,друзі, А ви не знали, По хвилях радіо блукаю  Відповідь шукаю. Це все мине, Це все зі мною, Все це про нас. Не треба зайвих слів, Не варто сумувати, Ми будем до світанку Літати разом. Чи будеш ти один, Чи ви прийдете разом Невідомо на  якій планеті, Одного разу.

Ховав у серці і тікав у ліс, Свій біль дрібний і сором свій великий, Тому-то я щодня- відлюдок дикий. Неначе сам я винен був їх горю, Мов зраджений, потоки тихих сліз, О, я боявся їх, немов докору. І не зламавши їх, я марно зв`яну, Я знав, що пута їх міцна й тверда. Та як же я до помочі їм стану? Я знав, в якій вони живуть біді. Бліді їх лиця, іх вираз тужний Болять мені, коли на них погляну. І оминав їх, мов болячу рану, Найгірше я людей тоді боявся.

Не будешь в силах заменить Ты вечно-первую утрату, Но прежним чувствам нет возврату. Хоть будешь ты еще любить, Свой ад, отвергнув примиренье. Не то ты приготовишь сам, Пади, пади к ее ногам, О, вымоли ее прощенье. Предмета первого черты И будут пред тобой всечасно В устах обманщицы прекрасной, Ее соблазны встретишь ты. Пройдет и жизнь твоя как младость, Без утешения, томя, Взаимной страстью веселя, Не дважды бог дает нам радость. Не мог потрясть души твоей Мой тихий плач любви невинной. Стоишь, как дуб в стране пустынной, Между людей,  презрел ты все, Достигнув цели сей печальной, И далее не мог любить. Ты в ней решился зарадить Огонь любви первоначальной. Но этот клад ты потерял, Всеобщим злом незараженной, Душою чистой, откровенной, Бессмысленно ты обладал. Ты создал сам свое страданье, Она была добра к тебе. Укор владеющей судьбе? К чему мятежной роптанье?

Чем о рождении моем, И будут (я уверен в том), О смери больше веселиться, Никто о том не покрушиться. Он ждет! Что ж медлить над землей? И вижу гроб уединенный. Но той же старою мечтою, Пропитан, но уже на вечно. Года уходят, будто сны, Я вижу, как судьба послушна, Страданья в сердце стеснены, Один я здесь, как царь воздушный. Никто не хочет грусть делить, Делить веселье все готовы. Нам в одиночестве влачить, Так страшно жизни сей оковы.

И уж ничто души не веселит, И не горька остылой жизни чаша, И выстрел злобы яд ее мрачит. Средь бурь пустых томится юность наша, Не зная ни любви, ни дружбы сладкой, И сердцу тяжко, и душа тоскует... И душно кажется на родине, Ее однообразное теченье, Так пасмурна жизнь наша, Так недолга... Как солнце зимнее на сером небосклоне, Цветем недолго, быстро увядаем... Мы дети севера, как здешние растенья. Когда мы  их употребить не можем, Талант и пылкая любовь сжигают. К чему глубокие познанья, жажда славы, Поверь, ничтожество есть благо в здешнем свете.

Щоб нічого з людьми не ділити, Я би виплакав всю свою кров, Міг я все своє горе розлити, Якби ж сльози кривавії знов. Поділитися горем ні з ким, Всі знайомі минають, ідуть, З горем в серці нестерпно важким... Самотою ходжу я, мов блуд, "Ти проклятий один серед них!" В серці чую слова, мов докір. Серед чуму вулиць містових, Я блукаю, мов звір серед гір. Чи бояться ті люди мене? Тілько боязно, скоса зирне.... Сей та той підійде і мине, Відцуралися люди мене!

"Без бажань власних, без вдоволень власних, Прощай для них словами і руками. Ти слуга нещасних! Шепче над вухом, Схибнув я зі стежки! Ночами і днями, Стискай те серце, скоріше, міцніше. Важкая думо! Сильними кліщами, Ох, загніздись на дні душі моєї, Люд трупом стелють люті тамерлани, Думки кують для прихоті своєї. "Стовпи" отруту ллють в народні рани, І світ заражують. Доколи, могучі? Гнізда розпусти, омани й брехні. Пишаються під небом тим блискучим. Мруть з голоду бездомні сиротята, Тюремні руки путають робочі. Борозди риють, доки зимна карта, Докіль на лицях сльози, ніби ралом, Для мілійонів ситість - тепла хата, Докіль ще ламаєте силою страшною? Докіль життя тяжким нас давить валом, Живуть з бідою, наче брат з сестрою, І від колиски, аж по домовину, Мов трава сохне літом під косою, Докіль круг мене міліони гинуть? Про власну радість і про власне щастя, Не дай подумать, ані на хвилину. Не дай живому в домовину к...

Як прийдеться загинуть за теє - дарма! Хочу дихать вогнем, хочу жити твоєю весною, Дай же крила свої, хочу їх мати, Мріє, колись ти літала орлом надо мною. Той не вмре, х то моря переплив,    I спалив кораблі за собою,  не здобувши нового добра. Слово, коли ти ще живе, статися тілом пора, Тільки життя за життя! Мріє, станься живою! І тепер вже немає мені вороття, Вдарив час, я душею повстав  проти себе. Я ж зрікався -не мрій, я зрікаюсь життя, Я  давно інших мрій відреклася для тебе.

Не гоїться рана, Кохання без тями- Дівчина кохана. Лежить поміж нами, Гадюка погана, І клином розлука. Минулася п'яна Хоч люта розлука, Щодень себе трачу, Хоч втратив давно вже, Я все тебе бачу, Хоч як ти далеко. Не гоїться рана - Цілує, яріє. І зірка рум'яна, Хоч сонечко гріє. Цілющі бальзами, Хоч час на дні крапель, Хоч мию сльозами- Не гоїться рана. Не можу забути- Все жалем проймають, Із струн мого серця, Мов жалісні ноти. Чи ледве їх чути, Чи голосно грають. Не гоїться рана! Не можу забути!

Козацька кров пульсує і гуде, В його гарячих жилах. Народ мій є! Не забувайте, виродки, ніде: Ви, байстрюки катів осатанілих. І орди завойовників- заброд, Пощезнуть всі перевертні й приблуди. Ніхто не перекреслить мій народ! Народ мій є! Народ мій завжди буде! Його жорстока й лагідна душа Під сонцем вічності древніє й молодіє. Без ваших нагаїв і палаша, Народ росте, і множиться, і діє. Вже чорна ваша злоба не впаде, На ясні зорі і на тихі води. Де велич ваша, сила ваша де? Де зараз ви, кати мого народу?

Дочку, як схотіла, із світа згубила! Ой Боже мій, Боже! Що я  наробила? Під ранок й під вечір матуся квилить: Ой, там, на могилі, хрест божий стоїть. Ти будеш весела, одна я заплачу, Нехай за нелюбом я щастя утрачу. Готуй рушники й хустинки вишивай, -Ой мамо, голубка, не плач, не ридай. Стогнать під землею, як горлиця, стану, А дочу пустивши, мовляв, на поталу, І горе, і нужду терпітимеш ти. А в світі яке ще життя сироті? Останешся, доню, одна сиротою, Як очі закрию, що буде з тобою? Мені в домовину лягати пора. Хіба ти не бачиш , яка я страра? Хай лучче я буду весь вік дівувати, Ох тяжко, ох важко з ним річ розмовляти. Нещасная доля із нелюбом жить, -Ні, мамо, не можна нелюба любить.

Не зустрілися, то хоча б наснися, Спи- не спи, журися- не журися, Але ранок не лікує рани, Вийде сонце, виведе з омани. Так відбувся мій арешт, Вона не встигла сказати- Я тебе теж. Але я був винен, я пілот літака, Оце так ламбада, засада така. Сказали, що право я маю мовчати, Суворі люди, пси, автомати. Але поруч з'явився гелікоптер. Ось любовь, так любов, Я долоні простер. ІІ Але все зіпсував мій арешт, Зрозумів, що нема в світі меж. В її очі я зазирнув, Сяяло сонце, я сів на траву. Я покинув літак і на землю злетів, Її взяв на руки, крила розкрив, Вирішив я припинити цей жах, Що було потім, розповім в двох словах. ІІІ Все було б добре, якби не арешт, Ми два берега- Буда та Пешт. У Петра - Марічка, все з двох половин, У моря- річка , у дома - тин. В собаки- собака, в Юнони- Авось, У кожної тварі має бути хтось, Я пригадав, що читав десь колись, Поки наш літак падав униз. ІV Але все це змінив мій ...