Відлюдок

Ховав у серці і тікав у ліс,

Свій біль дрібний і сором свій великий,
Тому-то я щодня- відлюдок дикий.


Неначе сам я винен був їх горю,

Мов зраджений, потоки тихих сліз,
О, я боявся їх, немов докору.


І не зламавши їх, я марно зв`яну,

Я знав, що пута їх міцна й тверда.
Та як же я до помочі їм стану?
Я знав, в якій вони живуть біді.


Бліді їх лиця, іх вираз тужний
Болять мені, коли на них погляну.

І оминав їх, мов болячу рану,
Найгірше я людей тоді боявся.

Популярні дописи з цього блогу

Хлопчина

НИВА

Помарніли ми