Відлюдок
Ховав у серці і тікав у ліс,
Свій біль дрібний і сором свій великий,
Тому-то я щодня- відлюдок дикий.
Неначе сам я винен був їх горю,
Мов зраджений, потоки тихих сліз,
О, я боявся їх, немов докору.
І не зламавши їх, я марно зв`яну,
Я знав, що пута їх міцна й тверда.
Та як же я до помочі їм стану?
Я знав, в якій вони живуть біді.
Бліді їх лиця, іх вираз тужний
Болять мені, коли на них погляну.
І оминав їх, мов болячу рану,
Найгірше я людей тоді боявся.