Zavorogeniy (Spellbound)

Отак Господь мене карає, Що вкрав маленьким у д'яка, Того гнилого п'ятака. У школі дурня й поховають, У школі сивіть довелось, У школі мучилось, росло. За що мене господь карає? І тяжко плакать, І плакати у бур'яні, Мережать книжечки, співати, На старість з віршами ховатись, Та довелося знов мені. А воля в гостях упилась, Та силу позички зносили, А малась воля, малась сила. Неначе по лісу ходив! Нікого в світі, нікому в світі. Кому добро яке зробив? Кого я, де, коли любив? Перелічу і дні і літа. Не раз постелю омочу І я кровавими сльозами. Віками глухо потечуть, Часи літами.І спинять ніч, І все на світі проженуть, І те, що вимовить не вмію... Разоб'ють на стократ серце, І надію. Ще прийдуть думи, Ще прийде ніч в смердячу хату. Отак неділеньку святую, Отут я, друже мій, святкую. Боюся сам себе спитати, З тобою, друже мій, боюсь! Я буду знову розмовляти, Я не знаю... І може, в тихій твоїй хаті, На тебе, друже, подивлюсь, Води Дніпрової нап'юсь, А може лихо переплачу?...

Та, може, дещо і осталось, Та все таки меж вами жив, Хоч я вам кривди не робив, Щоб ви лихим чим не згадали; І милосердному молюсь, Єй-богу, братія, прощаю- За те, що я тепер терплю. Що я лукавих проклинаю, Або Украйну не забуваю, Якби сказать, що не люблю... Так любо серце одпочине, І мов добро комусь зроблю, На гляну, подивлюсь, Хоч на годину на Вкраїну, Я ніби сам перелечу. Та так утну, що аж заплачу, Згадаю що, чи що побачу, Як перш! Єй-богу, не брешу! Папір тілько, чорнила трачу... То так і я тепер пишу.

 Ніхто. Я в сірій свитині, ви пани багаті, Що вона зелена в чужому краю!.. Цураються люди мене, як чужого, То ненька рідненька, то сестри стоять — Та лихо спіткало, а я сирота. Прибуде година, коли не загину — Полину, побачу свою Україну: Отам моя доля, там світ Божий милий! Ніхто не спитає: «Що в тебе болить?» Ніхто не пригорне, як рідная мати, Нудно мені, тяжко — що маю робити? Нема кому в світі порадоньки дати, Нема з ким прокляту журбу поділить, Не смійтеся ж з мене, що я сирота! Не рад би, єй-богу, не рад би журитись, Молитися Богу? Так думка не та! Меж вами, панами, недоля моя, — Ледащо?.. А за що!.. Що на чужині! Зелена діброва — та що мені з того, Гуляйте, глузуйте — ваша доля мати, Вони п’ють, гуляють; у їх доля дбає, В степу при дорозі — високі могили... А чи привітають — жалю завдають! А мені меж вами немає де стать. А в мене немає — сміються мені: «Чи бачиш, меж нами ледащо гуляє!»