Дурень

Не дурень? Сам собі міркуй.

А втім, як знаєш, пане-брате,

Ти на громаду, хоч наплюй,

Вона- капуста головата!

Гарненько Богу помолись,

В дулевену себе закуй,

Нічого, друже, не журись!

Аж до погибелі дійшов,

Тому що пари не знайшов.

Хоч я по їй і одинокий,

А все таки її люблю,

Мою Україну широку!

А за що, їй богу, не знаю,

Я смерть із степу виглядаю.
Отак-то я тепер терплю,

Захода сонця дожидаю,

Неначе лютая змія,

Розтоптана в степу здихає.

Чи мати богу не молилась,

Ци доля так оце зробила,

Як понесла мене! Що я -

 Тепер а далекій стороні

Шукаю смерті уночі.

От я за це і пропадаю,

А більш нічого я не знаю.

На чорнім воронім коні,

З своєю волею, мені

Верзеться, грішному, усатий

Старий козак.

Пишу собі, щоб не мінять

Часа святого так на так,

Бо хоч застаріюсь проте,

А ще не знаю, що роблю.

За що я Вкраїну люблю?

Чи варт вона огня святого?

Для кого я пишу, для чого?

Хоч слово мудре, щоб я знаю,

Хоть хто-небудь мені сказав,

Мій боже милий, як хотілось,

Мені, було, аж серце мліло-

А не діждусь!..

Та, мабуть, в яму перейду

Із москалів...

А ради жду собі, поради!

Без неї, може, обійдусь-

Не похвали собі, громадо!

Неначе й небуло мене,

Ніхто й не гавкне не лайне.

А їм неначе рот зашито,

Як людям дав Ти "Кобзаря",

Бо вже б здавалося, пора,

Либонь уже не перше літо.

Та й ждать немає од кого,

Того писанія святого,

Святої правди ні од кого,

То й не діждешся його.

Усе, що треба, що й не треба,

Усе дочиста розказать!

Хіба самому написать,

Таке посланіє до себе?