Старий кобзар
Заспіває весільної,
На журбу не зверне,
Старий та химерний,
Отакий-то наш Кобзар,
На те він багатий!
Скачи, враже, як пан каже,
Потурай їм, брате,
Щоб тебе не цурались,
Щоб люди не чули.
Та виспівуй, моє серце,
Поки не заснуло,
Ходи собі, мій голубе,
На могилу ходиш!
Щоб співати, розмовляти,
Добре, батько, робиш,
Добре єси, мій кобзарю.
"Нехай понад морем,- сказали б,- гуля!"
Дурним би назвали, од себе б прогнали.
На божеє слово вони б насміялись,
Співа на могилі, з морем размовля -
А якби почули, що він, одинокий,
Його знають люде, бо носить земля,
Олин він між ними, як сонце високе,
Його на сім світі ніхто не прийма.
Що море говорить, де сонце ночую,
Тому, хто все знає, тому, хто все чує...
На світі широкому, куточка нема,
І знову на небо, бо на землі горе,
Спитай чорну гору:"Чого ти німа?"
Послухає моря, що воно говорить,
Де воно ночує, як воно встає,
Спочине на сонці, його запитає.
Аж небо блакитне широкими б'є,
Орлом сизокрилим літає, ширяє,
А думка край світа на хмарі гуля.
То серце шебече господнюю славу,
То серце по волі з богом розмовля,
Щоб люди не чули, бо то боже слово,
Щоб вітер по полю слова розмахав,
В степу на могилі, ніхто щоб не бачив,
Старий заховався...
Послуха, повіє...
Як серце сміється, сліпі очі плачуть...
Як кобзар спває,
То приляже та послуха.
Вітер розвіває,
Сивий ус, стару чуприну,
А там - тілько мріє...
За могилою могила,
Широке, синіє,
Кругом його степ, як море,
Та на кобзі грає,
На могилі кобзар сидить.
По полю гуляє,
Вітер віє- повіває,
Заспіває, засміється,
А на сльози зверне,
Старий та химерний,
Отакий-то наш Кобзар.
Як Січ руйнували,
Тяжко-важко заспіває,
Або , щоб те знали,
Про тополю, лиху долю,
Сидячі під тином,
Пожуриться, посумує,
Що він сирота,
Заспіває та й згадає..
"Ой не шуми, луже!"
А йому байдуже,
Над старою головою
Недоля жартує,
Нема йому в світі хати.
І днює і ночує
Попідтинню сіромаха
Хоть сам світом нудить.
Він їм тугу розганяє,
І дякують люде,
А хто грає, того знають.
На кобзі грає,
Він усюди вештається
Хто його не знає?
Коментарі