Оживу!
Я Бога богом назову,
Тихенько-тихо заспіваю,
Надію в серці привітаю,
Собі хоть мало... Оживу.
Спасибі, друже! Прочитаю,
Мені ти двері одчинив!
Поета нашого - на волю
Ти переслав мені, в неволю.
І перед богом,
Багато, друже, заробив,
Ти, знаю, лепту розділив
Свою єдину...
Спасибі, друже мій убогий!
І ми, читая, оживаєм
І чуєм бога в небесах.
Жива в святих своїх речах,
Душа поетова святая,
Жива... І ми заплачем.
Заплачем тяжко перед вами,
Або про марне литу кров
З людей, великими катами,
Або про бога та про море,
Про горе, про безталанную любов...
Тихенько- тихо заговорим,
Ти, любий друже,
Витаєш ангелом святим
Ти, присносущий, всюди з нами,
Пророче божий! Ти меж нами?
Великомученик святий,
Де ж ти?
Жили ми з лютими зверями,
Такими ж самими, як ми.
У склепах, повалених катами,
Де власть великая?
Де ваше золото, палати?
Де ваша слава? На словах!
Якби не те, то певно б пас
Свинар в толоці. Кляті! Кляті!
За нас, сердешних, мир палили?
Або за себе? Ні, за нас!
І що ж ви скажете: за славу,
Лили вони моря криваві?!
Люде знають,
Кого годують, доглядають.
А кров морями!
Річками сльози розлили,
Добра чимало,
Вони творили на землі.
А може й так?
Готує сам собі на сало?
А де ж оті?.. Невже у сажах.
Так що ж мені тут гріти- дути,
Вони і господом забуті!
З простих і сірих сіромах-
І справді так. Мені байдуже-
Мов перш купаються в гріхах.
Купаються собі в калюжі,
Як свині, або щось таке.
А люди справді не вмирають,
Мені здається, я не знаю.
